понеділок, 31 травня 2010 р.

Легенди княжого міста

     Цією публікацією я розпочинаю на блозі цикл оповідань,
заміток і легенд про старе і вічно юне рідне місто. 
     Читайте і діліться своїми думками, додайте свої коментарі й
можливо, нові свідчення про історію Львова, яку творимо ми 
своїми діями чи бездіяльністю, сподвижництвом чи руйнуванням, 
своїми захопленням кожною дрібницею чи й байдужістю до навколишнього.
Наперед вдячний Ваш Michael



Легенди підземних вулиць.

Крокуючи старовинним Львовом, 
Ви ходите по його таємницях........


      Мерехкотіння кількох десятків свічок створювало неповторну гру тіні на кам’яних склепіннях підземелля тисячолітньої кам’яниці. Пронизливий холод, тиша і ось ця гра світла і тіні… здавалось, що фізично відчуваєш, як до тебе звертаються, а іноді навіть торкаються, душі наших предків. 

      Львів – старовинна галицька столиця. Заснований у 1256 році, він зазнав чимало перебудов. Змінювались часи, що приносили з собою нові архітектурні смаки. Разом з ними приходили нові архітектори та технології будівництва. Запеклі війни, нищівні пожежі та ще чимало факторів багато разів змінювали обличчя міста, робили його іншим. На фундаментах старих зруйнованих людьми і часом споруд згодом поставали новозбудовані. Незмінним залишалося одне – його підземелля. Щоб приховати від небажаного ока приватне життя, чи для військових або політичних потреб створювались підземні переходи, галереї, лази, схови тощо. Маючи в захищеній стінами площі всього 36 гектарів, місто росло не тільки в висоту (львів’яни одними з перших побудували в західній Україні три- і навіть чотириповерхові будинки) – воно поступово розросталося і в глибину, створюючи невидиму для стороннього ока архітектуру підземного Львова. 
      Тривалий час львівські підземелля так і залишались ще однією легендою старовинного міста. Однак не так давно, завдяки ентузіастам з мистецької галереї «Равлик», подорожі деякими підземеллями Львова стали не тільки реальністю, але й захопливим дійством, яке залишає спогади на все життя. 

Коли про метро і не мріяли…

      Загалом підземелля Львова за найскромнішими підрахунками налічують понад сто кілометрів завдовжки. Більша частина з них – це споруди міської каналізації, як сучасної, так і тієї, що збереглась з часів пізнього середньовіччя. Крім цього, існувало (і, власне, існує досі) ще чимало підземних переходів між звичайними «міщанськими» будівлями, сакральними спорудами (церквами, монастирями), рештками міських фортифікаційних споруд та укріплень. Більшість з них або засипані, або закриті. Потрапити туди без спеціального спорядження і підготовки не те щоб неможливо, а просто не рекомендується: окрім небезпечних для життя отруйних газів, частих обвалів та зсувів грунту, з-під землі можна винести на світ Божий ще чимало різноманітних агресивно налаштованих проти організму людини бактерій та вірусів.
      Велика кількість підземель досі мають статус «terra incognita», адже міські комунальні архіви неодноразово знищувались чи вивозились за межі нашої держави. Тому у Львові нікого не дивує, коли перед приїздом якоїсь важливої персони всі каналізаційні люки або заварювались, або заливались розчином бетону. 

      Загалом всі львівські підземелля можна поділити на кілька типів. Напевно, найвідомішим підземеллям міста є штучно скрита під каменем сучасного Проспекту Свободи річка Полтва. Свого часу це була суднохідна ріка, по якій плавали човни розміром з козацьку чайку. Беручи початок з багатьох природних джерел, ця річка тече і сьогодні. Захована під кількаметровим шаром «гранітного неба», вона забирає в себе всі продукти життєдіяльності сучасного міста і через південний Буг і Польщу впадає в Балтійське море. Іноді львів’яни жартують, кажучи, що це їхній найбільший сучасний внесок в європейську спільноту. Однак Полтва кілька разів рятувала життя львів’ян. Перший раз, коли в темноті штучних проходів від німецьких військ заховалось близько тисячі євреїв. А потім – коли там переховувалось майже стільки ж українців вже від військ радянських.

      Іншим цікавим з точки зору туризму видом підземель є підземні частини будинків навколо площі Ринок. Як свідчать львівські археологи, в ті часи, коли площа практично відповідала своїй назві, колосальні підземні порожнечі використовувалися торговельними гільдіями купців як складські приміщення. Відомо, що вони складаються з кількох ярусів, які зараз переважно засипанні, однак вже починають потихеньку відновлюватись і використовуватись під ресторани та кафе. Зокрема, це кафе «Венеційський лев», «Золотий вепр» та підземна частина кав’ярні «Італійське подвір’я». Одним з найстарших підземних об’єктів на вищезгаданій площі є також «Аптека–музей». Справжня історична її назва «Під чорним орлом». 

     Це діючий вже протягом майже чотирьох століть (заснована вона була в 1735 році) фармакологічний заклад. У первозданній красі тут збереглися не тільки інтер’єри торгових залів та обладнання, але й темні катакомби підземних приміщень, де знаходиться справжня лабораторія середньовічного вченого-алхіміка, старовинна бібліотека рецептів, колекція давніх медичних приладів. 

    В останні роки, завдяки роботі ентузіастів були розчищені підземелля церкви Преображення Господнього. 




четвер, 13 травня 2010 р.

Іде війна– прихована...

Ми знову на фронті: і влада, і опозиція втягуватимуть журналістів у війну, – Портніков

      Зараз може статися така ситуація, що і влада, і опозиція будуть вимагати від журналістів стати учасниками війни, будуть вважати, що кожен, хто не знаходиться в окопі, є зрадником певної політичної сили, певної ідеї, певного бажання мати владу. Таку думку в інтерв’ю «Телекритиці» висловив новопризначений головний редактор телеканалу ТВі Віталій Портніков.      «І в мене завжди виникає запитання – що в такій ситуації має робити професійний журналіст, якщо він не може об’єктивно висвітлювати події, якщо він змушений підкорюватися диктату або однієї політичної сили, або іншої, або диктату власника, який пов’язаний із тими чи іншими політичними силами? Знову кажу, це не обов’язково має бути влада, ми пам’ятаємо, що й опозиція здатна на диктат в певних межах своїх можливостей, і що це не менш небезпечно, ніж диктат влади», – зазначив Портніков.
     За його словами, існує також політичний диктат глядача, якому теж хочеться, щоб його телевізійний канал був саме таким, а не іншим, щоб він віддзеркалював саме його погляд на ситуацію, а не те, якою є ситуація. Кожного разу з урахуванням таких фронтових дій, а ми зараз знаходимося знову на фронті, доводиться робити творчий вибір.
Портніков наголосив, що «український глядач має отримувати інформацію навіть тоді, коли вона йому не подобається, навіть тоді, коли він є вболівальником іншої політичної футбольної команди. Він має чути гірку правду.
     «І тільки тоді, коли телебачення й інші засоби масової інформації будуть повідомляти йому гірку правду, що твоя відповідальність не в голосуванні, а в житті країни, і воно не поліпшиться, якщо ти не будеш сам його поліпшувати, тоді можна сказати, що політично-соціальна місія телебачення виконана. Натомість якщо телебачення буде потурати оцій футбольно-політичній свідомості більшої частини українського суспільства, воно саме продукуватиме власну деградацію», – зазначив Портніков.

четвер, 6 травня 2010 р.

Низькі прибутки? Подумай про наступне!

     Керівники беруть на себе роботу продавців, погоджуються з відсутністю прибутків і роблять проблеми менеджерів проблемами компанії.

       Навіщо взагалі потрібний менеджер?

       Звідки на підприємстві гроші на оплату праці та інших витрат?
     Тільки з того, що працівник компанії (менеджер чи журналіст) вирішує проблеми клієнтів. І крапка. Усі прибутки видавництво отримує вирішуючи проблем своїх клієнтів або посередника, який працює із клієнтами.
     Які проблеми в наших клієнтів і які з них вирішують наші менеджери?
     Так, є проблеми, які менеджера не стосуються. А от всі проблеми клієнта, від моменту першого контакту з ним або його контакту із працівником редакції, до того моменту, коли він приймає рішення і платить гроші чи йде в гарному настрої – всі ці проблеми вирішує менеджер. Принаймні, повинен вирішувати.
     Проаналізуйте, відповіді які ви одержите у відповідь на питання «Чому маленькі продажі?» Вони найрізноманітніші.
    От варіанти:
- У нас дорожче, ніж....
- Шалено велика конкуренція!
- У людей немає грошей (люди говорять, що в них немає грошей – так було б вірніше).
- Вони (клієнти) самі не знають, чого хочуть.
- У нас мало людей, погане видання, малий тираж.
- Зараз криза та інше, та інше, та інше...
Ну що тут можна сказати... Так, це правда!
     І що? Сказане рівнозначне твердженню, для тих хто хоче навчитися плавати, що вода мокра. Потрібно віддати цьому належне, і не більше. Так, така ситуація на ринку.
     Але, вибачте, а навіщо тоді менеджер? Так, це все правда й це те, що зараз відбувається на ринку. Це і є те, із чим менеджер повинен працювати. Якби всіх цих проблем не було, то навіщо менеджери взагалі були б потрібні?
       Вони саме для того й потрібні, щоб ВИРІШУВАТИ ЦІ ПРОБЛЕМИ АБО ШУКАТИ РІШЕННЯ, ЯКЩО ЇХ НЕМАЄ ГОТОВИХ.
     Гроші в компанії ТІЛЬКИ від рішень і дій, а не від розповідей про труднощі і те, що чогось зробити неможливо. І розуміння цього є умовою для одержання прибутку і виплати гідної заробітної плати. Іншого не дано.
      От отут й з'являється на сцені і, дуже часто на першому плані, роль керівника, що полягає в тому, щоб акцентувати увагу менеджерів на їхню роботу і наполягти на тому, що це саме їхня робота. Часто останнє зробити найважче.
      Окремі менеджери, доречі не завжди найгірші, схильні перевіряти, як керівник реагує на їхні пропозиції, чи погодиться з тим, що «це не наша робота – вирішувати проблеми продаж, боротьби за ринок з конкурентами, нестачі клієнтів тощо. Це проблеми компанії. Ми тут зовсім ні до чого». Спостерігаючи за керівником вони чекають на його реакцію.
     І якщо керівник спасує та почне «нехотячи» не погоджуватися – «Ну звичайно, це так, але однаково працювати треба, ви вже якось, десь, потихеньку, хтось раптом та й купить». Чи щось подібне. Це може бути завуальовано і не так помітно, але будь-яка невпевненість керівника буде сприйнята «розумними» продавцями, як прихована згода з тим, що так, ці проблеми НЕ ЗОВСІМ НАШІ і МИ ПРОСТО ПОВИННІ РОБИТИ ХОЧА Б ЩО-НЕБУДЬ. Ну, не можемо ж ми взагалі нічого не робити!
        І все! І поповзла ідея, і знаходить вона собі підтримку дуже швидко, оскільки робити зусилля, для того щоб навчатися й спілкуватися із клієнтами – це ж напружуватися треба. А так, пробуєш собі та розповідаєш, як це нелегко і який нині клієнт пішов. А керівник тебе слухає, слухає, слухає... Якщо керівник «слухає», розділяє думки й ідеї персоналу про невдачі та труднощі – робити щось із підлеглими даремно. Нічому навчити їх не можна.
      Не розділяє – значить активно, чітко й позитивно не погоджується з тим, що «зробити неможливо». Може треба попрацювати менеджеру чи журналісту, але вони для цього і приходять на роботу. А якщо ні, то для чого приходити? Може хтось щось переплутав?
Не заперечуючи – погоджуєшся!
      Якщо керівник уміє «вислухати», зрозуміти і все-таки направити в потрібний бік – добре, але часто це пастка, яку використовують нероби, щоб повести по хибному шляху. Для досягнення потрібного ефекту керівникові краще спочатку не погодитися з тим, що це неможливо, а потім слухати про конкретні проблеми менеджера і допомогти йому у пошуку шляхів їх вирішення. Саме допомогти, а не вирішити за нього.
      І ще. Погоджуючись із тим, що клієнти проблемні, ціни високі і зробити щось надзвичайно складно й майже неможливо, керівник мінімізує бажання та потяг до навчання для усіх. І особливо для тих, хто хоче працювати, вчитися і шукати, торуючи нові шляхи. У цьому випадку навчання стає «немодним» і ті, хто все-таки навчаються – тими, кому «більше всіх треба». А завдання керівника на цьому етапі ЗРОБИТИ ВСІХ МЕНЕДЖЕРІВ ТИМИ, ХТО ШУКАЄ ШЛЯХИ ДО ВИРІШЕННЯ ПОСТАВЛЕНИХ ЗАВДАНЬ, тому що ВОНИ в підсумку приносять прибутки саме продавцям ( в тому числі і рекламної продукції).
      Для вирішення проблем наших клієнтів і приходимо ми щодня на свої робочі місця. І тільки усвідомивши це, а також істину, що поліпшення реально можливі і навчання дасть результат ми зможемо подолати сьогоднішні негаразди і піднятися на якісно вищий рівень, в тому числі і в покращенні свого матеріального добробуту.
     P.S. З досвіду: дві третини керівників з якими мені доводилось працювати, саме тому не могли вирішити проблеми з реалізацією своєї продукції (іноді навіть ексклюзивної).

середа, 5 травня 2010 р.

Гора Хрестів

             Гора Хрестів — святиня в Литві, місце паломництва. Розташована за 12 кілометрів від міста Шяуляй по дорозі Калінінград–Рига. Це горб, на якому встановлено безліч хрестів, загальною кількістю біля п'ятидесяти тисяч.
             Не дивлячись на зовнішню схожість, Гора Хрестів не є кладовищем. Зав народним повір'ям, тому, хто на Гору Хрестів принесе і там залишить хрест, сприятиме удача й успіх у всяких починах. Сьогодні на Горі Хрестів можна знайти хрести найрізноманітніші: від величезних дерев'яних, заввишки до декількох  метрів, до натільних хрестиків, кетягами яких обвішані хрести крупніші.