понеділок, 27 грудня 2010 р.

Може Ви ще не знаєте

Львів - найкомфортніше місто для святкування Нового року
 


    У десятці найбільш відвідуваних на Новий рік міст України – історичні Полтава та Ужгород. Дніпропетровська ялинка і фонтан розраховані на шанувальників хай-теку. Київ - лише на шостому місці, адже усі новорічні дивування – це концерти, салют та світлини на згадку у центрі столиці. Про це повідомила вчора ТСН. 
     До першої п'ятіркі новорічних маршрутів потрапили Севастополь-Сімферополь. 
     Південь займає п'яту позицію. Тут не так спекотно як в Єгипті, але південь виграє за рахунок контрасту і тому туристів побільшало на 15%. Ялта щедра на злачні місця, запрошених зірок, і грандіозні феєрверки.
     Четверте місце посіла Хмельницька область. У Кам'янець-Подільську у новорічну ніч розважають у середньовічному замку. Чекають на сотні гостей.
Екскурсоводи у костюмах 16 століття відтворюють дух давнього граду, з сюжетом, багаттями та рицарськими змаганнями Туристів розважають лук, коні і привиди. З глибокого колодязу витягнуть відро з шампанським. Гульнути з алкоголем та наїдками дозволяють у будь-якій темниці замку.
     Третє місце зайняла Одеса. Навіть відсутність снігу не відлякує туристів. Якщо не буде справжнього, то зроблять штучний. Ялинку обіцяють від художників-авангардистів. Місто гулятиме з розіграшами і одеською кухнею просто неба. На новий рік сюди їдуть з усього світу.
     Друге місце – Чернівці. Все ж таки - левова частина подорожуючих співвітчизників мріє про новий рік поближче до гір і лісу. За цим їдуть у закарпатське Міжгір'я. Разом з ним друге місце ділить Берегово - туди їдуть, щоб потрапити в угорщину, не перетинаючи кордону.
Більшість закарпатців орієнтується на центрально-європейський час і спочатку зустрічають український новий рік, а потім закарпатський. Відень , Прага та Париж одночасно - ось причина популярності Чернівців. Маленьке гостинне містечко і європейські пейзажі дуже приємно лягають на провінційні ціни.
     Лідером серед українських міст за кількістю бажаючих потрапити на Новий рік став Львів. Абсолютний фаворит туристичних вподобань. У різдвяні та новорічні дні вулиці Львова заповнюють туристи і з України, і з Європи. Разом з традиційними святами у ці тижні містом править гігантський дідух. Січневий календар взагалі переповнений - фестиваль Велика коляда, парад звіздарів, фестиваль Пампуха, фестиваль льодових скульптур. Львів бере колоритом та гостинністю. До новорічного напливу у місті готувались ще восени - встановили англомовні вказівники вулиць та мапи. Втім є одне але. На свят вечір майже все зачиниться.
    Та це можна поправити, Святвечір та РІЗДВЯНУ НІЧ проведіть у гарній атмосфері разом з колядниками на проспекті Свободи, а вдень відпочивайте у затишку створеному наймістичнішим святом – РІЗДВОМ ХРИСТОВИМ!!
ХРИСТОС РОЖДАЄТЬСЯ! ––– СЛАВІТЕ ЙОГО!!!

середа, 15 грудня 2010 р.

Дума про Тарасову ніч

Дума про Тарасову ніч

    А уміли колись українці виборювати свої права. Ой, уміли!

    Повстанню Тараса Трясила не дуже пощастило. В історії йому знайшлося місце лише як одному з низки подібних повстань, як раз між Жмайлом та Сулимою. І тим не менш це мабуть єдине повстання, яке досягло успіху і змусило поляків пристати на вимоги козаків. Певно через це воно однаково чуже для істориків і Польщі, і Росії. Російська наука більш любить повстання подавлені, аби вкотре наголосити «без нас, українці як нація загинули б». Полякам же банально бридко згадувати про власну поразку.
     І тільки в тій пам’яті, яку прийнято називати народною, крізь сторіччя та війни, ще й досі збереглося коротка й пронизлива назва – Тарасова ніч.
      Де поділось казачество – червоні жупани?*
     Корені повстання Трясила проростали з діяльності іншого козацького ватажка – гетьмана Петра Конашевича Сагайдачного. Саме завдяки йому козацтво перетворилися на вправне злагоджене військо, набуло слави низкою гучних перемог і поступово почало захоплювати владу в Україні. Козаки поставили свої гарнізони по православних монастирях. Козаки побудували свої слободи біля усіх значних міст і навіть в Києві (район Куренівка). Козаки стали членами Київського Богоявленського братства, й відтоді кожен пересічний козак був просто зобов’язаний захистити від кривди будь-якого православного ченця. Коли у 1624 році, скориставшись смертю архімандрита Єлисея Плетенецького, поляки спробували вчинити рейдерське захоплення Печерського монастиря (зайняти монастир і посадити в ньому архімандрита-уніата) дорогу їм перегородила юрба кремезних вусатих ченців які не надто гарно зналися на мовах та літургії, проте дивовижно вправлялися з шаблями та рушницями.
       І поляки були змушені миритися з таким станом речей. Під рукою в Сагайдачного перебувало 40 000 вояків-любителів ладних коритися кожному слову свого гетьмана. Полякам просто нічого було йому протиставити. Вони не могли зібрати війська для порятунку королевича Володислава з під Москви. Під загрозою турецької навали поляки зібрали тільки 58 тисяч війська під Хотин і мусили розпустити їх зразу ж після війни через нестачу коштів. Козаки ж своє військо й не думали розпускати, і невдовзі вони стали в Україні такою-собі «другою владою».
     Цьому становищу поляки поклали край лише у 1625 році. Скориставшись тим що майже весь Кіш знаходився в морському поході проти турків, поляки напали на Запоріжжя, змусили гетьмана Жмайла до здачі і нав’язали козакам Куруківську угоду згідно якої кількість козаків мала бути обмежена реєстром у 6000 осіб.
      Моральний удар від поразки Жмайла був жахливий. Військо було здеморалізоване та розколоте. Козаки з реєстру вдовольнилися становищем такої собі «молодшої шляхти». «Виписчики» (козаки виписані з реєстру) не вилазили з війн проти шведів та турків. Козацькими справами в Україні опікувався «стражник кордону» пан Стефан Хмелецький – людина щира, справедлива і схильна до козаків. Ідея боротьби за козацькі права й привілеї, обіцяні поляками гетьману Сагайдачному за участь в Хотинській війні, втратила привабливість. Козацькі старшини були змушені змиритися зі своїм становищем і чекати сприятливої нагоди в майбутньому.
        Шановні вам це не нагадує ніяких картин з наявного сьогодення?
        Ляхи, уніати. Налітають – нема кому порадоньки дати.
       Сприятлива нагода сталася у 1630 році.
       За рік до повстання відбулася зміна настроїв на Січі. Влітку 1629 року запорожці спільно з військом хана Мехмеда виступили в похід проти ставленика турків у Криму хана Джанібека. Похід не схвалювали поляки – участь козаків в татарській громадянській війні створювала забагато негараздів з турками. Проти походу виступила частка козацької старшини. Кошовий Сулима напередодні походу зрікся булави і поїхав з Січі, аби стати управителем маєтків Жолкевських на Переяславщині. Цікавий збіг обставин – але саме в тих місцях за рік зчепилися ляхи Конецпольского з козаками Трясила.
      Висунутий голотою отаман Чернята виявився нікчемним ватажком. Кримський хан Мехмед втратив надію на перемогу і спробував перейти на бік татар. Зчинилася сутичка – татари увірвалися в середину табору. Лише завдяки досвідченим січовикам-ветеранам, які ще напередодні стали окремим табором з отаманом Трясилом на чолі, козакам у рукопашній вдалося вибити татар з табору, відгородитися возами і під прикриттям вогнепальної зброї забратися на Січ. В битві загинув кожен шостий козак. Любителі легкої здобичі невдовзі розбіглися по домівках. Влада на Січі зосередилася в руках заслужених ветеранів.
     Того самого літа у Києві сталося зіткнення духовенства на релігійному ґрунті. Православні владики, як-то Митрополит Київський й Галицький Іов Борецький, архімандрит печерський Петро Могила, тощо, вдалися до спроби «примирити Русь з Руссю» - тобто замиритися з Греко-Католицькою церквою. Нагодою зразу ж скористалися їхні противники в православному середовищі. Ігумен Межигірського монастиря Ісая Копинський звинуватив вищих ієрархів церкви у зраді православ’я, зчинив шалену анти-уніацьку агітацію і замість Собору з примирення церков православні ієрархи мусили виправдовуватися перед спільнотою православних.
      Собор закінчився нічим. Православні ієрархи зреклися усяких проектів про примирення з уніатами, а депутати від усіх верств цим вдовольнилися. Проте напруга в суспільстві через цей собор зчинилася неабияка.
      А тим часом закінчилася Польсько-Шведська війна. Наприкінці року на Січ повернулися козаки-виписчики, що воювали зі шведами в складі польської армії. У слід за козаками на Україну зайшли загони польських жовнірів, яким як завжди були винні грошей, і які захоплено кинулися «гасити заборгованість» шляхом мародерства. А оскільки пани-шляхтичі на своїх землях мати таких красенів не бажали ні за яку ціну – їх розмістили на землях козаків-реєстровців. Свавілля жовірів збурило суспільство. А з огляду на нещодавній собор, Україною пішов поголос що жовнірів введено навмисно, аби винищити козаччину і приборкати православних.
     Зимою 1630 року помер «стражник кордону» пан Стефан Хмелецький. Не схильний до козаків коронний гетьман пан Станіслав Конецпольский зажадав аби кількість козачини була обмежена згідно Куруківської угоди, а решта була повернута до панів. Більш того – виконання цього наказу коронний гетьман поклав на старшого реєстрових козаків – Григорія Чорного. Не надто рішучий і схильний до поляків Чорний надіслав на Січ листи з вимогою вийти на волость і пообіцяв що всіх козаків, що залишаться на Січі буде виключено з реєстру. 
      На Січі зчинилася буря. Тепер товариство саме бажало іти в Україну і битися за свої права. Старшини зрозуміли – час настав.
      На Січовій Раді гетьманом було обрано Тараса Трясила. До Чорного було надіслано листа про те що запорожці усією силою, з клейнодами та гарматами виступають для зустрічі з реєстровим старшим. Зустріч сталася у березні 1630 року біля Черкас, але дещо не так як бажав Чорний.
      Під час зустрічі реєстровський старшина був схоплений козаками-низовцями, виведений на військову Раду і страчений як зрадник і лядський запроданець. «Замір у того свавільства був такий: зробивши ту роботу зараз на Запоріжжя вернутись. Але… наспіли до них листи від декотрих осіб, і духовних і світських грецької релігії, де оповіщали їх, що їх віру нищать, церкви забирають, і просили, аби за віру стали» - писав в реляції про цю війну коронний гетьман Конецпольський.
      Щойно вмитий мізкою коронний гетьман, аби виправдати свою поразку, намагався змалювати це повстання як несподіваний збіг обставин. Але існує й інша думка – не надто переконані в настроях товариства, запорізькі старшини вивели його в Україну не повідомивши всіх своїх намірів. І лише після страти Чорного вони закликали козаків до «Святої війни» за віру.
     А годі журиться! А ходім лиш, пани-брати, з поляками биться!
     Коронний гетьман Конецьпольский і козацький отаман Трясило були варті одне одного. Станіслава Конецпольского вважали одним з найкращих воєначальників Річі Посполитої. Тарас Трясило приймав участь в походах гетьманів Сагайдачного, Голуба та Дорошенка. Історики діаспори О. Баран і Г. Гаєцький стверджували що саме під проводом Тараса Федоровича козацький загін в лавах австрійської армії приймав участь у Тридцятирічній війні.
     Вість про страту Чорного неабияк вразила реєстрових козаків. Перелякані черкаси (так часто-густо називали реєстровців в документах) втекли до Корсуня де стали під захист королівського гарнізону і розквартированих в місті жовнірів. 
      10-тисячне козацьке військо Трясила оточило Корсунь і зажадало видачі всіх біглих реєстровців (у першу чергу – старшини) та аби жовніри пішли з козацьких земель аж за Білу Церкву. Місто було неготове до облоги і до того ж в місті не було жовнірських полковників. Але жовніри відмовилися пристати на умови козаків і лише побажали козакам краще дотримуватися своїх обов’язків перед королем та Річчю Посполитою. Діставши таку відповідь козаки пішли на штурм. Бій не тривав довго. Врятовані жовнірами черкаси покинули своїх захисників і здалися запорожцям. За спинами жовнірів повстали корсунські міщани. Місто було захоплене запорожцями.
     Гетьман Конецпольский звісткою про повстання був вражений. Уява вже малювала йому емісарів Московії що підбурили запорожців на той бунт.
      Запорожці опановували все Лівобережжя, а гетьман Конецпольський навіть не мав війська проти них. Всі загони були розпущені по війні, а навіть тим що могли зібратися уряд був шалено винний. У відчаї гетьман розіслав по Україні універсали де закликав до війська усю шляхту «той огонь кров’ю хлопською гасити». У відповідь канцелярія отамана Трясила випустила свої універсали де закликала до війська «всіх, хто був колись козаком чи хоче ним стати». Розуміючи що він втрачає час, Конецпольський наказав «пану стражнику коронному» Самуелю Лащу почати війну проти козаків самотужки. 
     Самуель Лащ наводив жах навіть на шляхтичів. Суди були забиті скаргами шляхти про наїзди Лаща на панські домівки і розбій на шляхах. Після смерті гетьмана Конецпольского (покровителя Лаща) шляхта з натхненням поруйнувала його маєтки. Але весною 1630 року Лащ виправдав свою лиховісну славу. Його горлорізи на Великдень вчинили погром у місті Лисянка і вирізали під пень місто Димера. У відповідь козаки відірвалися на панських маєтках і загонах жовнірів. Навколо Києва спалахнула маневрова наїздова війна в якій обидва боки демонстрували взірці безжалісної жорстокості та бузувірства.
      А тим часом Конецпольский вирушив у похід на Київ. Козаки передбачали такий намір поляків. У Києві була переправа – зручна і єдина аж до самого дніпрового устя. Тож коли поляки почали переправитися на Лівобережжя їх зненацька атакував козацький роз’їзд на 100 вершників. Напад такого дрібного загінчика на непідготовлене до бою військо для поляків ледь не став фатальним – гетьман Конецпольский дивом уникнув козацької шаблі. Проте козаками був зловлений німецький артилерист-найманець, якого Трясило по-хазяйськи використав за призначенням – поставив до козацьких гармат. Але поляки перейшли Дніпро і отаборилися під Києвом.
     Трясило обладнав табір під Переяславом. Козацький отаман нікуди не поспішав. Виславши розвідку по всій окрузі він терпеливо чекав наближення ляхів. Ця спокійна витривалість і вирішила всю справу. Шкода – Павлюку та Остряниці витривалості аж явно бракувало. 
     Трясило не помилився. На початку травня поляки самі підійшли до Переяслава. Козаки мали біля 37 000 бійців, але більше половини з них були необстріляними повстанцями-селюками. Поляки мали проти них 6000 польських жовнірів та німецьких рейтарів і 2000 черкасів-реєстровців – пропечених досвідчених воїнів. Але поляків підтискали час і нестача провіанту. Саме через це Конецпольський зразу ж атакував козацький табір.
      Зазнавши значних втрат поляки мусили відступити.
      Наступні три тижні обидва табори займалися розвідкою та кінними наїздами один на одного. Конецпольський чекав підкріплення з Лівобережжя. А Трясило час від часу надсилав до ляхів парламентерів з абсолютно неприйнятними для них пропозиціями: скасувати Куруківську угоду, видати низовцям чересів-перебіжчиків, дати амністію повстанцям і закріпити стосовно козаччини наявний «статус кво». Звичайно ляхи відмовлялися і війна тривала далі.
      Козаки нікуди не поспішали. А ляхи повільно виснажували свої сили.
     А ніч-мати дасть пораду – козак ляха знайде.
      Розв’язка настала 22 травня за старим стилем. Того дня загін пана Лаща почав переслідування козацького роз’їзду і надіслав гетьманові Конецпольскому гінця з проханням про підтримку. На чолі 2000 жовнірів гетьман рушив на допомогу Лащу. Роз’їзд вже встиг утекти, але Лащ наскочив на інший загін – біля 500 козаків, які вчинили шалений опір і полягли усі. Коли ж обрадувані перемогою ляхи повернулися до табору їхнє серце стиснулося від жаху. Посеред табору тривала шалена битва. 
     Київський літописець оповідав, що коли коронний гетьман вирушив з табору, кілька гайдуків перебігли до козаків і повідомили отаману Трясилові новину – гетьмана і частини війська в таборі нема. Зрозумівши що це дарунок долі, Трясило зібрав своє військо в єдиний кулак і вдарив по поляках. Здолавши вал, козаки увірвалися в табір зчепилися в рукопашну з жовнірами та ледь не змусили їх до здачі. Але в той самий час до табору повернулися Лащ з Конецпольским і битва спалахнула з новою силою. Бійка спинилася тільки через дощ, який більше не дав застосовувати рушниці, гаківниці та гармати. По шести годинах безперервного бою піднятися у рукопашну були вже нездатні обидві сторони.
      На цьому, згідно документальних джерел все й закінчилося. Але народна пам'ять протягом століть оповідає легенду що кульмінація битви сталася не вдень, а вночі, коли козаки напали на табір з п’яними поляками. З битвою чітко закріпилася назва «Тарасова ніч». Підстави для легенди певно існували. То що ж могло статися уночі після битви?
      Нема нічого дивного в тому що поляки вчинили бенкет у ніч після бою. Рукопашна сутичка виснажує вояків до останньої межі, і фізично, і морально. При чому страх загнаний на підсвідомість є набагато небезпечнішим за фізичну втому. Через це у всіх арміях світу, задля нервової розрядки, часто застосовували такий прийом як пиятика після битви, незалежно від її наслідків. Така безпечність ляхів пояснювалася дуже просто – вони були переконані що козацький табір або спав, або – так само пиячив. Тому можна тільки дивуватися витримці й дисциплінованості козаків які після битви не поринули в сон, а кілька годин терпеливо чекали допоки в польському таборі не переп’ються геть усі. І аж тоді пішли на штурм.
    Нічна атака – вищій пілотаж битви на холодній зброї. У темряві та в гарячці бою можна залюбки порубати разом з ворогом ще й якусь кількість своїх. До того ж поляки були більш ніж серйозним ворогом навіть із залитими очима. Польських шляхтичів вся Європа знала як відмінних фехтувальників. Нарешті, козаки не вирізали увесь табір – з нього врятувалися Лащ, Конецпольский та багато інших вояків. Проте головної мети козаки досягли – поляки зазнали скажених втрат. Про подальшу війну вже не йшлося й близько.
      Це розумів і Трясило. Облишивши зруйнований польський табір він усі сили кинув проти підкріплень які от-от мали підійти до Конецпольского. Наступного дня козаки атакували табір поляків біля Києва і винищили роту Ліщинського що складалася з самих шляхтичів. Ще за день козаки увірвалися до Києва і попалили усі човни та байдаки, відрізавши Конецпольського від правого берегу Дніпра. Численні сутички з розрізненими польськими загонами точилися по всій окрузі. Це був розгром. 
       Але козаки раптом на цьому все й спинили. Тарас Федорович був усунутий з отаманів і покинув військо. Козаки вислали депутацію до поляків і пристали на умови дещо кращі ніж були до повстання, але дещо гірші ніж декларували протягом повстання. Куруківська угода лишилася в дії, а «виписчики» знову «мусили повернутися» до панів. Проте реєстр було збільшено до 8 000 козаків і сформовано наново, тепер вже з героїв повстання. До речі намірів щодо «виписчиків» поляки не могли здійснити – вони не мали війська і були щойно розбиті запорожцями. А невдовзі ляхи й самі покликали «виписчиків» на війну – проти Московщини. 
      Стосовно Трясила – козаки відмовилися видавати його полякам. Про місце знаходження свого отамана вони лише розводили руками: «Поїхав десь, а де – того ми не відаймо». Але знову таки не хвилюйтеся – вже під час Смоленської війни Трясило очолював один з козацьких загонів і вдало воював проти москалів.
      Повстання змусило поляків прийняти заходи по «православному питанню». Замість ігумена Копинського, який відверто закликав козаків до об’єднання з Москвою (що давало підстави звинуватити православних у державній зраді), новим митрополитом Київським й Галицьким було висвячено Петра Могилу – особу яка нечувано зміцнила українське Православ’я.
      Очевидно, припиненням війни і угодою з поляками козаки давали польській владі зрозуміти що вони готові до компромісу. Вони могли відстояти свої права зі зброєю у руках, але прагнули мирного життя у складі єдиної держави разом з поляками та білорусами. Для цього треба було небагато – дотримуватися з обох боків певних угод і припинити утиски православних. Та шляхетський гонор не міг погодитися на дотримання угод з якимись там козаками.
      Ворожнеча відновилася. Вона закінчилася руйнацією Річі Посполитою шляхом Хмельниччини.
     …а уміли колись українці виборювати свої права. Ой уміли! Здавалося 350 річна русифікація, репресії, голодомори, війни та розчарування від помаранчевої влади вже й понищили козацький дух у людях що іменують себе українцями.
     А козацький дух – це здатність самому опікуватися своїм життям та своїм добробутом, самому бути собі господарем і не чекати милостей від держави, й нарешті – самому вийти боротися за своє право коли його утискають нахабні панки. Останні події свідчать – козацький дух у людях ще живий. На жаль – не так багато як хотілося б. На щастя – не так мало як здавалося.

* - всі підзаголовки взяті з поеми Тараса Шевченка «Тарасова ніч»
Дмитро Калинчук

понеділок, 13 грудня 2010 р.

Успенська церква. Русько-Волоська святиня Львова


      Цю будівлю я пам’ятаю з дитинства, хоча вперше потрапив до Львова вже у бутність студентом. А пам’ятаю її із чорно-білого фотоальбому про архітектурні пам’ятки Західної України. Звідти я запам’ятав лише її. Чи то фотографії були найкращими, чи то в мені прокинулись якісь переконання. Особливо дзвіниця вразила.
Успенская церковь
Успенська церква та вежа Корнякта
     Після перших відвідин Львова я знову ж найкраще запам’ятав саме Успенську церкву. Інше значно гірше врізалось у пам’ять, хоча екскурсію столицею Галичини нам (студентам-географам із Києва) проводив один з найкращих її знавців – доцент Львівського універу (нині вже професор), географ Іван Круглов. Про все розказував, не замовкав півдня. Але мені відклалося лише про Руську церкву (саме під такою її назвою). І насамперед завдяки потужній європейській дзвіниці (в мене й зараз слабість до дзвіниць).
     Успенська церква була збудована на кошти Львівського Успенського братства – релігійної організації православних українців, яка була ставропігійною й підпорядковувалася Антиохійському Патріархату. Братство було останнім оплотом православ’я у Львові, тому мусіло мати свою церкву. Будівництво її почалося у 1591 році на місці згорілої у 1571 році. Попередній храм був збудований на кошти господаря православної Молдови Олександра Лепушняну, а Молдову у Львові в той час ототожнювали із Румунією (Волохією, теж православною), тому й почали називати церкву Волоською. Назва перекочувала й до нової церкви зведеної протягом 1591-1629 рр. у стилі ренесансу за проектами архітекторів Павла Римлянина, Войтіха Капіноса та Амброзія Прихильного. Але церква не була першою в архітектурному ансамблі. Ще до неї з’явились дзвіниця та каплиця.
Успенская церковь
Успенская церковь
Комплекс Успенської церкви з Ратуші та Замкової гори
Успенская церковь
Успенская церковь
Успенская церковь
Каплиця Трьох Святителів (зовнішній вигляд, фрагмент інтер'єру та двері)
Успенская церковь
Внутрішній дворик Успенської церкви
    Дзвіниця Успенської церкви була у 1572-1578 рр. за проектом італійсько-львівського архітектора Петра Барбона (зважаючи на архітектора стиль італійського відродження доволі зрозумілий). Кошти на будівництво виділив багатий львівський купець, грек за походженням, Костянтин Корнякт. Тому і нині дзвіницю частіше називають вежею Корнякта.
На кошти все того ж Корнякта на дзвіниці встановили величезний дзвін, який мав діаметр 2 метри й іменувався «Кирилом». Це був найбільший дзвін Галичини і один з найбільших у Європі. З часом він став головним дзвоном Львова. Цікаво, що в той час коли дзвін українського православного братства був у місті головним, українці навіть не допускались до ремісничих цехів та самоврядних органів міста.
У 1672 році вежа Корнякта постраждала під час турецької облоги міста опинившись у центрі великої пожежі. Відбудував вежу архітектор Петро Барбон у 1695 році, тоді вона набула майже сучасного вигляду – було надбудовано останній ярус та виконано барокове завершення з чотирма обелісками на кутах. Раніше вежа була триярусною.
Успенская церковь
Успенская церковь
Успенская церковь
     1772 року вежа Корнякта втратила два яруси під час пожежі. Їх відбудували у 1780-х.
На думку фахівців дзвіниця Успенської церкви є однією з найгарніших веж не лише в Україні, а й у Європі. Її висота 66 метрів.
    У 1578-1591 рр. до дзвіниці прибудували каплицю Трьох Святителів. Архітектором будівлі був Петро Красовський. Вона стала своєрідним синтезом ренесансного стилі та традиційних форм галицької народної архітектури (і дійсно схожа на дерев’яну церкву).
Після завершення каплиці почалося будівництво церкви, яке тривало 38 років. Успенська церква стала головним осередком православ’я у Львові. В 1631 році її освятив Київський митрополит Петро Могила. В архітектурному вирішенні церква стала своєрідним повторенням каплиці Трьох святителів у збільшеному вигляді. Ренесансний стиль відобразився у плануванні та декоративному оздобленні, а український народний – у купольному завершенні.
У 19 столітті відбулася реставрація-реконструкція, яка зв’язала проходом каплицю і церкву. До того вже існували проходи між дзвіницею і церквою та дзвіницею і каплицею. Таким чином три будівлі перетворилися в єдиний, досить цілісний комплекс, який справно виконував функції релігійно-духовного центру українців у Львові й Галичині.
     Після Першої Світової війни у Львові знову постала польська влада (якої тут звичайно не було за австріяків, з кінця 18 століття). В часи між війнами в Успенську церкву прикрасили вітражами, а після Другої Світової було заборонено дзвонити у дзвона. Гігант «Кирило» замовк до 1989 року. Нині Успенський храм належить Українській автокефальній православній церкві.
Розповідь Романа Маленкова

пʼятниця, 10 грудня 2010 р.

Любомир Гузар: Щоб робити добро – треба любити людей

       Захопллюся мудрістю і виваженістю цієї справді великої людини. Публікую у себе це інтервю, щоб не загубити його і перечитувати щоразу, коли починаєш думати про своє призначення і сенс життя. Взято з сайту: http://innovations.com.ua/uk/articles/4/22/1934
guzar_5.jpg

Любомир Гузар
Сер, 08/12/2010 - 13:28
     За матеріалами виступу Блаженнішого Кардинала Любомира Гузара, на відкритій події innovations.com.ua [2 грудня 2010 року]

      2 грудня 2010 року Києво-Могилянська Бізнес Школа [kmbs] та innovations.com.ua провели зустріч Любомира Гузара, Верховного Архієпископа Києво-Галицького, Кардинала, Глави Української Греко-Католицької Церкви, з українськими управлінцями. Подія пройшла в форматі відкритої розмови "business talk", яку провів декан kmbs Олександр Саврук. Тема зустрічі: "Бізнес та духовні цінності".
     Любомир Гузар є одним із визнаних моральних авторитетів нашого часу, традиційно входить до сотні найвпливовіших людей України.
      Зустріч проходила в Музеї Української Звитяги Національного університету "Києво-Могилянська академія" - найдавнішій будівлі Подолу, що безумовно додало особливої цінності події.



   Олександр Саврук: Одним з пояснень поняття "криза середнього віку" є твердження про те, що успішна людина, яка або має свій бізнес, або досягла значного управлінського успіху, входить у такий період життя, коли починає задавати собі прості, але водночас надзвичайно глибокі питання. Зазвичай, вони є більш важливими для становлення особистості, ніж пошук відповідей на певний набір практик чи інструментів. Найбільше, що хвилює людську свідомість в такому випадку, звучить так: "А чи співпадає моє власне призначення з тим, чим я займався до цього часу? Чи хочу я продовжувати робити те ж у подальшому? Чи потрібно щось змінювати в житті? Як віднайти своє призначення в житті? І обов’язково прожити половину життя, щоб почати задавати собі подібні питання?" 
    Любомир Гузар: Кожна людина має щонайменше два покликання. І до речі, правильніше буде вживати слово "покликання", а не "призначення". Покликання – це запрошення щось робити. Господь покликав людину до життя, тобто дав їй дар життя. Більшість цей дар приймає, проте бувають люди, котрі за різних обставин відкидають це запрошення, тобто позбавляють себе життя. Друге людське покликання пов’язане з тим, що Господь Бог наділив кожного з нас особливим життєвим шляхом, унікальними, властивими тільки їй талантами та можливостями. Це покликання вкладене в людську особистість. Наданий дар людина може прийняти, використати, розвинути або змарнувати. Господь Бог нас не призначає. Це важливо розуміти, бо призначення – означає примус. А вибір повинен бути завжди вільним. Господь Бог дає нам певні таланти, обставини, прагнення, мрії, а ми – свідомо, чи не свідомо, відповідаємо на виклик. Зазвичай такий вибір відбувається в молодому віці – приблизно з десятого до двадцятого року життя. Цей період – важливий етап, коли людина стає на шлях, який для більшості буде визначальним на все життя. Проте, якщо людина свідомо вибрала свій шлях, набула відповідного знання, успішно розвинула таланти, досягла значного успіху, то з часом запитує себе – а чи на правильній я дорозі? Іноді буває так, що, незважаючи на здобуті успіхи, приходить розуміння відсутності внутрішнього задоволення. На цьому етапі ще можна піти іншим шляхом і поміняти кар’єру, але обов’язково треба брати до уваги свої можливості та відповідальність. Іноді потрібно усвідомлювати, що, незважаючи на можливість робити іншу справу, обставини складаються таким чином, що змінити фах – це неправильно. Бо батько родини не може раптом кинути дітей та дружину, піти вчитися і повернутися через кілька років. Трапляється, що людина вже вільна в своїх діях і може почати нову справу. Наприклад, наша церква організує семінарію, але для людей, яким вже за сорок. Не існує єдиного правильного правила про життєвий шлях, проте потрібно завжди об’єктивно  ставитися до свого покликання.
    Олександр Саврук: Успішна людина, яка не отримує внутрішнього задоволення, шукає шлях до того, що зазвичай називають щастям. Успіх – це реалізація людини у зовнішньому середовищі. Щастя – процес осягнення певної внутрішньої якості. Чи пов’язані ці процеси? Чи можна прийти до свого "я" через зовнішній успіх?
   Любомир Гузар: Те, що стосується внутрішньої гармонії, я б назвав швидше задоволенням. Щастя має дещо інший акцент. Чимало людей є внутрішньо пустими - для них успіх вимірюється набуттям зовнішніх атрибутів: майна, впливу, пошани, слави. Вони йдуть через життя і ніколи не зупиняються. Проте є й інший тип людей, які дивляться трохи глибше на себе та своє життя і прагнуть здійснити щось, що принесе внутрішнє задоволення. Буває так, що матеріальний успіх підприємця не відповідає потребам його душі - тоді людина починає приділяти більше уваги служінню іншим. Це залежить від того, чи має людина певну духовну глибину, чи замислюється над своїми вчинками, чи, може, вона живе поверхово.
   Олександр Саврук: Що означає бути собою? Як відчути момент, коли з’являється відчуття того, що людина зрозуміла себе?
   Любомир Гузар: Людині дуже складно побачити себе саму, оскільки кожен має тенденцію до самообману та усвідомлення себе іншим. Пізнати, чи ви дійсно є собою, можливо людям, які нас оточують. Лише вони можуть реально оцінити нашу поведінку і сказати, чи відповідає вона тому, у що ми віримо. Віримо – значить думаємо і оцінюємо цінності життя. Дуже добре, якщо такими людьми будуть найкращі друзі, які можуть з повною любов’ю подивитися на нас і вказати на наші недоліки.
     Олександр Саврук: Завдання підприємця є непростим, оскільки треба приймати рішення, брати на себе відповідальність, бути лідером, реалізовувати себе, і водночас приносити користь оточенню. Потрібно реалізовувати себе, свої цінності і в той же час враховувати інтереси людей. Ця активність вимагає пошуку проактивного і сильного типу особистості, яка виносить відповідальність за межі свого "Я". Як зберегти себе при такому конфлікті інтересів?
    Любомир Гузар: Така особа називається лідером. Це особливий тип обдарованих людей, які мають талант провадити інших і відповідати за них. Такі особистості є в кожній ділянці людського діяння, особливо в бізнесі, політиці та соціальних інституціях. Господь Бог дає покликання й таланти, і не важливо, в якій сфері це відбувається - науці, культурі, політиці. Коли ми говоримо про світ бізнесу, то дуже великою різкістю є наявність таких бізнесменів, які можуть створити великі міжнародні підприємства. Кожний має своє покликання, і всі вони є різними.
   Олександр Саврук: Якщо людина має такий дар, то вона його може реалізувати як позитивно, так і негативно – це залежить від цінностей. Які мінімальні цінності варто мати людині, щоб вона реалізувала свої таланти з користю для людей?
    Любомир Гузар: У запитанні треба чітко підкреслити фразу – з користю для людей. Адже трапляються так звані "темні генії". В минулому столітті світ пережив чимало таких людей: Гітлер, Сталін та ін. Вони були дуже здібні й обдаровані, але свій дар застосовували не на користь для ближніх. Замість того, щоб будувати і розвивати – робили навпаки. Чому? Бо їхня шкала цінностей була іншою. Щоб знайти відповідь на причину такої поведінки, треба читати їхні біографії. Для того, щоб застосовувати таланти позитивно, треба мати певну шкалу цінностей. Щоб робити добро – треба любити людей, шанувати їх, бажати їм добра. Всі інші цінності входять до загального великого образу "любити ближнього".
   Олександр Саврук: Одного разу отець Борис Гудзяк сказав: "Більшість людей мають пройти довгий шлях, щоб усвідомити прості речі". Коли людина молода, вона змушена думати про гроші, щоб забезпечити сім’ю. На певному  етапі життя гроші – це самореалізація, можливість оцінки виміру успіху. Що таке гроші, багатство? І яке ставлення людини до багатства?
   Любомир Гузар: Коли людина молода, то процес дозрівання є досить довгим, щонайменше – п'ятнадцять років. Остаточне дозрівання настає лише у 27-28 років. У молодості фінансове забезпечення дуже важливе, оскільки кожному потрібно вибирати професію, одружуватися, продовжувати рід людський. Але неправильною є та позиція, коли молода людина думає перш за все про гроші. Існують інші, більш важливі цінності – родина, батьки, діти, друзі та ін., тобто про цінності треба думати більше, ніж про гроші. Гроші потрібні, без них не прожити, але гроші не дають щастя. Аристотель сказав: "Гроші не роблять нас щасливими – гроші заспокоюють нерви". Гроші – це засіб. Якщо для людини гроші стають ціллю, то це зле. Якщо гроші – засіб для досягнення інших цілей, а саме – розвиток родини, то це добре.
    Безперечно, що за допомогою грошей можна дуже багато зробити - і доброго, і поганого. Самі по собі гроші є нейтральними. Багатьом здається, що мати багато грошей –  то вершина щастя. Одне із лих нашого суспільства в Україні сьогодні полягає в тому, що досить значна група людей має велику жадобу до грошей і заради них готова робити багато поганих речей. Багатство – це благословення чи прокляття? Залежно від того, що ми з ним хочемо робити. Є одначе певна пересторога, особливо в Святому письмі: багатство має в собі певні небезпеки: хто має гроші – той хоче мати їх більше. Дуже мало людей вміють бути багатими. Бути багатим – це не гріх, бо можна зробити багато корисного: відкрити музеї, підтримувати тих, хто потребує допомоги, розробити наукові інституції та ін.
    Олександр Саврук: Багатьом людям вигідно і легше бути жертвою, незалежно від того, усвідомлюють вони це чи ні. Як це пояснити і як цього позбутися? Що це за феномен? Чому вигідніше бути жертвою, ніж брати на себе відповідальність?
     Любомир Гузар: Чимало людей ліниві від природи - ліниві, бо їм не хочеться трудитися, бо їх так навчили. Ми говорили про те, щоб бути собою, – це також готовність приймати відповідальність за те, що робиш. А дуже багато людей бояться цього. За радянських часів ініціатива каралася, але не потрібно все списувати на режим. Це є просто людська природа. Адже навіть в капіталістичних країнах багато лінивих людей, які думають лише про сьогоднішній день. Існує ще проблема суспільного виховання, зокрема Телебачення. Це трагедія, бо зазвичай програми подають інформацію в готовому, проаналізованому вигляді. Люди дивляться новини і без найменшого зусилля сприймають те, що їм подають. А думати потрібно завжди критично. Отже, потрібна відвага! Щоб бути підприємцем,  треба мати відвагу, адже це ризикована справа. Та й загалом, щоб робити щось добре – треба мати внутрішню духовну силу, щоб у випадку непевності – витримати, не дати себе підкорити. І не достатньо виховувати молодь у розумінні, що кожний є людиною, має покликання і Божий дар. Треба прищеплювати сміливість і твердість духу. Великою мірою ця проблема проходить з добробутом країни, хоча у західних державах (Європа, Америка) добробут руйнує людей. Людина, яка повинна бути підприємливою, щоб вижити, часто є більш активною. На жаль, атмосфера сьогоднішнього дня є такою, що люди радше хочуть бути жертвами – нічого не робити, дати комусь іншому працювати за них. І підприємців треба шанувати за те, що вони мають ту відвагу. Інший приклад - це спорт, який є не лише проблемою фізичної справності. Спорт – дуже важливий виховний засіб: витримати конкуренцію, не боятися змагатися із сильнішим суперником, працювати і йти вперед!
     Олександр Саврук: Лінь можна поділити на душевну, розумову і фізичну. Часто, люди, які роблять багато простої роботи, виправдовуються тим, що вони працьовиті. Чи є очевидною така лінь?
     Любомир Гузар: Лінивість – то є стан душі. Хтось може займатися нецікавим нетворчим заняттям, а хтось – ні. Можливо, для когось це вершина можливостей, можливо, просто немає відваги на щось більше. Але і таким людям треба дати певний виклик у міру їхніх можливостей. Хороші ті підприємці, які заохочують таких нетворчих людей і розвивають їхні духовні потреби. Не можна допускати, щоб людина впала до рівня цілковитої бездумності, бо то вже робот, а не людина.
    Олександр Саврук: Інколи буває так, що для людей влада перетворюється на самоціль. Звідки в людині жага до влади?
    Любомир Гузар: Влада, як і гроші,  - велика спокуса. Влада – одна з найкращих і найвищих форм людського заняття, прекрасний спосіб служити людям, робити добро. Влада – це організування згідно з певною візією, можливість дати іншим не лише хліб на столі, а й здатність до розвитку. Деяким здається, що вони знають, як кожному визначити його дорогу. І тоді вони стараються в будь-який спосіб змусити інших мислити так само, як вони. Класичним прикладом є диктатори. Їм здавалося, що їхній спосіб мислення є єдиним правильним. Було б набагато менше зла у світі, якби всі, хто мають владу, зрозуміли, що в їхніх руках прекрасний спосіб служити і розвивати вільних людей. Влада – прекрасна, але водночас небезпечна річ для людей, які є духовно низькими. Ким би людина не була – треба бути духовно великим та сильним, мати візію.
    Олександр Саврук: Всі розуміють, що церква – це організація в якій є керівник. Як Ви можете описати Вашу роль керівника, провідника, лідера? Яка ваша відповідальність і основні обов’язки?
    Любомир Гузар: Є люди, які мають талант управляти від Бога, а є такі, що вчаться цьому фаху. Як і в будь-якій організації, в церкві є менеджери. Особисто я ніколи не вважав себе хорошим менеджером, бо не маю такого таланту. Дійсно, у церкві є владики і єпископи, які справно управляють, бо хороший менеджер у церкві може зробити багато добрих речей. А взагалі, у церкві діють ті ж принципи управління, що і в будь-якій іншій організації.
    Олександр Саврук: Існуючи понад 2000 років, церква має традиції і сучасні досягнення. І це є те, чого варто повчитися у Вашій організації. Як знайти баланс між традиціями та сучасним? Де є та межа?
    Любомир Гузар: Ісус Христос у притчі сказав, що мудрий чоловік витягає з мішка старі й нові речі. Церква існує 2000 років, зберігає традиції, цінний досвід минулого, але не боїться користатися новим. Смішний приклад: у Святому письмі написано, що одного разу багато людей прийшло слухати Ісуса Христа. І вони розсілися на одній горі. Христос попросив когось позичити човна. Сів у човен і відплив на кілька метрів. І почав говорити до людей. Люди не звернули на це уваги, але він використовував плесо води як природний голосник. Тоді інших засобів не було. Якби він жив нині, то він застосовував би радіо, телебачення чи навіть Інтернет для спілкування з людьми. Церква йде в ногу часом, але зберігає минулий досвід, який складає століття людських переживань. Вже 2000 років церква проповідує піст – певне обмеження в якості та кількості їжі. Це проповідувалося тоді і зараз. Чому? Бо людська природа не змінюється. Якщо колись їздили на конях чи ослах, то сьогодні літають на літаках та їздять на машинах. Переміщення – те ж, але спосіб – інший.
    Олександр Саврук: Нещодавно на одній міжнародній конференції представник Словенії ділився, що в їхній країні багато чого роблять правильно. Проте за останні 20 років країна опустилася в рейтингу конкурентоспроможності на 20 позицій. І, на їхню думку, основна причина – це ті суспільні цінності, які є в суспільстві по факту. Як управлінці вони задають собі питання: а хто в країні може брати відповідальність за зміну й розвиток цінностей? Школа, церква чи бізнес?
    Любомир Гузар: Цінності – це досвід людства, який зберігається в церкві, релігії, науці, мистецтві, культурі, але головне – в людях. І немає когось одного, хто може диригувати цінностями і вказувати на їхню правильність. Цінність – це колективний продукт випробуваний життям, досвідом протягом багатьох років. Немає монополії над цінностями. Цінне – це мудрість, яка прийшла нам від Бога і мудрих людей на землі.
    Олександр Саврук: Сенс життя – це служіння собі? Служіння іншим?
   Любомир Гузар: Людина має три рольові зв’язки: відносно свого Творця, відносно себе, відносно свого ближнього. Спілкування з кожним із них дає нам зміст життя. Віддати Богові те, що йому належить. Використати максимально те, що людина отримала. Поділитися з іншими тим, чим можеш. У цьому і є зміст життя.
Текст: Андрій Ковальчук