Дума про Тарасову ніч

    А уміли колись українці виборювати свої права. Ой, уміли!

    Повстанню Тараса Трясила не дуже пощастило. В історії йому знайшлося місце лише як одному з низки подібних повстань, як раз між Жмайлом та Сулимою. І тим не менш це мабуть єдине повстання, яке досягло успіху і змусило поляків пристати на вимоги козаків. Певно через це воно однаково чуже для істориків і Польщі, і Росії. Російська наука більш любить повстання подавлені, аби вкотре наголосити «без нас, українці як нація загинули б». Полякам же банально бридко згадувати про власну поразку.

     І тільки в тій пам’яті, яку прийнято називати народною, крізь сторіччя та війни, ще й досі збереглося коротка й пронизлива назва – Тарасова ніч.
      Де поділось казачество – червоні жупани?*

     Корені повстання Трясила проростали з діяльності іншого козацького ватажка – гетьмана Петра Конашевича Сагайдачного. Саме завдяки йому козацтво перетворилися на вправне злагоджене військо, набуло слави низкою гучних перемог і поступово почало захоплювати владу в Україні. Козаки поставили свої гарнізони по православних монастирях. Козаки побудували свої слободи біля усіх значних міст і навіть в Києві (район Куренівка). Козаки стали членами Київського Богоявленського братства, й відтоді кожен пересічний козак був просто зобов’язаний захистити від кривди будь-якого православного ченця. Коли у 1624 році, скориставшись смертю архімандрита Єлисея Плетенецького, поляки спробували вчинити рейдерське захоплення Печерського монастиря (зайняти монастир і посадити в ньому архімандрита-уніата) дорогу їм перегородила юрба кремезних вусатих ченців які не надто гарно зналися на мовах та літургії, проте дивовижно вправлялися з шаблями та рушницями.

       І поляки були змушені миритися з таким станом речей. Під рукою в Сагайдачного перебувало 40 000 вояків-любителів ладних коритися кожному слову свого гетьмана. Полякам просто нічого було йому протиставити. Вони не могли зібрати війська для порятунку королевича Володислава з під Москви. Під загрозою турецької навали поляки зібрали тільки 58 тисяч війська під Хотин і мусили розпустити їх зразу ж після війни через нестачу коштів. Козаки ж своє військо й не думали розпускати, і невдовзі вони стали в Україні такою-собі «другою владою».

     Цьому становищу поляки поклали край лише у 1625 році. Скориставшись тим що майже весь Кіш знаходився в морському поході проти турків, поляки напали на Запоріжжя, змусили гетьмана Жмайла до здачі і нав’язали козакам Куруківську угоду згідно якої кількість козаків мала бути обмежена реєстром у 6000 осіб.

      Моральний удар від поразки Жмайла був жахливий. Військо було здеморалізоване та розколоте. Козаки з реєстру вдовольнилися становищем такої собі «молодшої шляхти». «Виписчики» (козаки виписані з реєстру) не вилазили з війн проти шведів та турків. Козацькими справами в Україні опікувався «стражник кордону» пан Стефан Хмелецький – людина щира, справедлива і схильна до козаків. Ідея боротьби за козацькі права й привілеї, обіцяні поляками гетьману Сагайдачному за участь в Хотинській війні, втратила привабливість. Козацькі старшини були змушені змиритися зі своїм становищем і чекати сприятливої нагоди в майбутньому.

        Шановні вам це не нагадує ніяких картин з наявного сьогодення?
        Ляхи, уніати. Налітають – нема кому порадоньки дати.
       Сприятлива нагода сталася у 1630 році.

       За рік до повстання відбулася зміна настроїв на Січі. Влітку 1629 року запорожці спільно з військом хана Мехмеда виступили в похід проти ставленика турків у Криму хана Джанібека. Похід не схвалювали поляки – участь козаків в татарській громадянській війні створювала забагато негараздів з турками. Проти походу виступила частка козацької старшини. Кошовий Сулима напередодні походу зрікся булави і поїхав з Січі, аби стати управителем маєтків Жолкевських на Переяславщині. Цікавий збіг обставин – але саме в тих місцях за рік зчепилися ляхи Конецпольского з козаками Трясила.

      Висунутий голотою отаман Чернята виявився нікчемним ватажком. Кримський хан Мехмед втратив надію на перемогу і спробував перейти на бік татар. Зчинилася сутичка – татари увірвалися в середину табору. Лише завдяки досвідченим січовикам-ветеранам, які ще напередодні стали окремим табором з отаманом Трясилом на чолі, козакам у рукопашній вдалося вибити татар з табору, відгородитися возами і під прикриттям вогнепальної зброї забратися на Січ. В битві загинув кожен шостий козак. Любителі легкої здобичі невдовзі розбіглися по домівках. Влада на Січі зосередилася в руках заслужених ветеранів.

     Того самого літа у Києві сталося зіткнення духовенства на релігійному ґрунті. Православні владики, як-то Митрополит Київський й Галицький Іов Борецький, архімандрит печерський Петро Могила, тощо, вдалися до спроби «примирити Русь з Руссю» - тобто замиритися з Греко-Католицькою церквою. Нагодою зразу ж скористалися їхні противники в православному середовищі. Ігумен Межигірського монастиря Ісая Копинський звинуватив вищих ієрархів церкви у зраді православ’я, зчинив шалену анти-уніацьку агітацію і замість Собору з примирення церков православні ієрархи мусили виправдовуватися перед спільнотою православних.

      Собор закінчився нічим. Православні ієрархи зреклися усяких проектів про примирення з уніатами, а депутати від усіх верств цим вдовольнилися. Проте напруга в суспільстві через цей собор зчинилася неабияка.

      А тим часом закінчилася Польсько-Шведська війна. Наприкінці року на Січ повернулися козаки-виписчики, що воювали зі шведами в складі польської армії. У слід за козаками на Україну зайшли загони польських жовнірів, яким як завжди були винні грошей, і які захоплено кинулися «гасити заборгованість» шляхом мародерства. А оскільки пани-шляхтичі на своїх землях мати таких красенів не бажали ні за яку ціну – їх розмістили на землях козаків-реєстровців. Свавілля жовірів збурило суспільство. А з огляду на нещодавній собор, Україною пішов поголос що жовнірів введено навмисно, аби винищити козаччину і приборкати православних.

     Зимою 1630 року помер «стражник кордону» пан Стефан Хмелецький. Не схильний до козаків коронний гетьман пан Станіслав Конецпольский зажадав аби кількість козачини була обмежена згідно Куруківської угоди, а решта була повернута до панів. Більш того – виконання цього наказу коронний гетьман поклав на старшого реєстрових козаків – Григорія Чорного. Не надто рішучий і схильний до поляків Чорний надіслав на Січ листи з вимогою вийти на волость і пообіцяв що всіх козаків, що залишаться на Січі буде виключено з реєстру. 

      На Січі зчинилася буря. Тепер товариство саме бажало іти в Україну і битися за свої права. Старшини зрозуміли – час настав.

      На Січовій Раді гетьманом було обрано Тараса Трясила. До Чорного було надіслано листа про те що запорожці усією силою, з клейнодами та гарматами виступають для зустрічі з реєстровим старшим. Зустріч сталася у березні 1630 року біля Черкас, але дещо не так як бажав Чорний.

      Під час зустрічі реєстровський старшина був схоплений козаками-низовцями, виведений на військову Раду і страчений як зрадник і лядський запроданець. «Замір у того свавільства був такий: зробивши ту роботу зараз на Запоріжжя вернутись. Але… наспіли до них листи від декотрих осіб, і духовних і світських грецької релігії, де оповіщали їх, що їх віру нищать, церкви забирають, і просили, аби за віру стали» - писав в реляції про цю війну коронний гетьман Конецпольський.

      Щойно вмитий мізкою коронний гетьман, аби виправдати свою поразку, намагався змалювати це повстання як несподіваний збіг обставин. Але існує й інша думка – не надто переконані в настроях товариства, запорізькі старшини вивели його в Україну не повідомивши всіх своїх намірів. І лише після страти Чорного вони закликали козаків до «Святої війни» за віру.

     А годі журиться! А ходім лиш, пани-брати, з поляками биться!

     Коронний гетьман Конецьпольский і козацький отаман Трясило були варті одне одного. Станіслава Конецпольского вважали одним з найкращих воєначальників Річі Посполитої. Тарас Трясило приймав участь в походах гетьманів Сагайдачного, Голуба та Дорошенка. Історики діаспори О. Баран і Г. Гаєцький стверджували що саме під проводом Тараса Федоровича козацький загін в лавах австрійської армії приймав участь у Тридцятирічній війні.

     Вість про страту Чорного неабияк вразила реєстрових козаків. Перелякані черкаси (так часто-густо називали реєстровців в документах) втекли до Корсуня де стали під захист королівського гарнізону і розквартированих в місті жовнірів. 

      10-тисячне козацьке військо Трясила оточило Корсунь і зажадало видачі всіх біглих реєстровців (у першу чергу – старшини) та аби жовніри пішли з козацьких земель аж за Білу Церкву. Місто було неготове до облоги і до того ж в місті не було жовнірських полковників. Але жовніри відмовилися пристати на умови козаків і лише побажали козакам краще дотримуватися своїх обов’язків перед королем та Річчю Посполитою. Діставши таку відповідь козаки пішли на штурм. Бій не тривав довго. Врятовані жовнірами черкаси покинули своїх захисників і здалися запорожцям. За спинами жовнірів повстали корсунські міщани. Місто було захоплене запорожцями.

     Гетьман Конецпольский звісткою про повстання був вражений. Уява вже малювала йому емісарів Московії що підбурили запорожців на той бунт.

      Запорожці опановували все Лівобережжя, а гетьман Конецпольський навіть не мав війська проти них. Всі загони були розпущені по війні, а навіть тим що могли зібратися уряд був шалено винний. У відчаї гетьман розіслав по Україні універсали де закликав до війська усю шляхту «той огонь кров’ю хлопською гасити». У відповідь канцелярія отамана Трясила випустила свої універсали де закликала до війська «всіх, хто був колись козаком чи хоче ним стати». Розуміючи що він втрачає час, Конецпольський наказав «пану стражнику коронному» Самуелю Лащу почати війну проти козаків самотужки. 

     Самуель Лащ наводив жах навіть на шляхтичів. Суди були забиті скаргами шляхти про наїзди Лаща на панські домівки і розбій на шляхах. Після смерті гетьмана Конецпольского (покровителя Лаща) шляхта з натхненням поруйнувала його маєтки. Але весною 1630 року Лащ виправдав свою лиховісну славу. Його горлорізи на Великдень вчинили погром у місті Лисянка і вирізали під пень місто Димера. У відповідь козаки відірвалися на панських маєтках і загонах жовнірів. Навколо Києва спалахнула маневрова наїздова війна в якій обидва боки демонстрували взірці безжалісної жорстокості та бузувірства.

      А тим часом Конецпольский вирушив у похід на Київ. Козаки передбачали такий намір поляків. У Києві була переправа – зручна і єдина аж до самого дніпрового устя. Тож коли поляки почали переправитися на Лівобережжя їх зненацька атакував козацький роз’їзд на 100 вершників. Напад такого дрібного загінчика на непідготовлене до бою військо для поляків ледь не став фатальним – гетьман Конецпольский дивом уникнув козацької шаблі. Проте козаками був зловлений німецький артилерист-найманець, якого Трясило по-хазяйськи використав за призначенням – поставив до козацьких гармат. Але поляки перейшли Дніпро і отаборилися під Києвом.

     Трясило обладнав табір під Переяславом. Козацький отаман нікуди не поспішав. Виславши розвідку по всій окрузі він терпеливо чекав наближення ляхів. Ця спокійна витривалість і вирішила всю справу. Шкода – Павлюку та Остряниці витривалості аж явно бракувало. 

     Трясило не помилився. На початку травня поляки самі підійшли до Переяслава. Козаки мали біля 37 000 бійців, але більше половини з них були необстріляними повстанцями-селюками. Поляки мали проти них 6000 польських жовнірів та німецьких рейтарів і 2000 черкасів-реєстровців – пропечених досвідчених воїнів. Але поляків підтискали час і нестача провіанту. Саме через це Конецпольський зразу ж атакував козацький табір.

      Зазнавши значних втрат поляки мусили відступити.

      Наступні три тижні обидва табори займалися розвідкою та кінними наїздами один на одного. Конецпольський чекав підкріплення з Лівобережжя. А Трясило час від часу надсилав до ляхів парламентерів з абсолютно неприйнятними для них пропозиціями: скасувати Куруківську угоду, видати низовцям чересів-перебіжчиків, дати амністію повстанцям і закріпити стосовно козаччини наявний «статус кво». Звичайно ляхи відмовлялися і війна тривала далі.

      Козаки нікуди не поспішали. А ляхи повільно виснажували свої сили.
     А ніч-мати дасть пораду – козак ляха знайде.

      Розв’язка настала 22 травня за старим стилем. Того дня загін пана Лаща почав переслідування козацького роз’їзду і надіслав гетьманові Конецпольскому гінця з проханням про підтримку. На чолі 2000 жовнірів гетьман рушив на допомогу Лащу. Роз’їзд вже встиг утекти, але Лащ наскочив на інший загін – біля 500 козаків, які вчинили шалений опір і полягли усі. Коли ж обрадувані перемогою ляхи повернулися до табору їхнє серце стиснулося від жаху. Посеред табору тривала шалена битва. 

     Київський літописець оповідав, що коли коронний гетьман вирушив з табору, кілька гайдуків перебігли до козаків і повідомили отаману Трясилові новину – гетьмана і частини війська в таборі нема. Зрозумівши що це дарунок долі, Трясило зібрав своє військо в єдиний кулак і вдарив по поляках. Здолавши вал, козаки увірвалися в табір зчепилися в рукопашну з жовнірами та ледь не змусили їх до здачі. Але в той самий час до табору повернулися Лащ з Конецпольским і битва спалахнула з новою силою. Бійка спинилася тільки через дощ, який більше не дав застосовувати рушниці, гаківниці та гармати. По шести годинах безперервного бою піднятися у рукопашну були вже нездатні обидві сторони.

      На цьому, згідно документальних джерел все й закінчилося. Але народна пам'ять протягом століть оповідає легенду що кульмінація битви сталася не вдень, а вночі, коли козаки напали на табір з п’яними поляками. З битвою чітко закріпилася назва «Тарасова ніч». Підстави для легенди певно існували. То що ж могло статися уночі після битви?

      Нема нічого дивного в тому що поляки вчинили бенкет у ніч після бою. Рукопашна сутичка виснажує вояків до останньої межі, і фізично, і морально. При чому страх загнаний на підсвідомість є набагато небезпечнішим за фізичну втому. Через це у всіх арміях світу, задля нервової розрядки, часто застосовували такий прийом як пиятика після битви, незалежно від її наслідків. Така безпечність ляхів пояснювалася дуже просто – вони були переконані що козацький табір або спав, або – так само пиячив. Тому можна тільки дивуватися витримці й дисциплінованості козаків які після битви не поринули в сон, а кілька годин терпеливо чекали допоки в польському таборі не переп’ються геть усі. І аж тоді пішли на штурм.

    Нічна атака – вищій пілотаж битви на холодній зброї. У темряві та в гарячці бою можна залюбки порубати разом з ворогом ще й якусь кількість своїх. До того ж поляки були більш ніж серйозним ворогом навіть із залитими очима. Польських шляхтичів вся Європа знала як відмінних фехтувальників. Нарешті, козаки не вирізали увесь табір – з нього врятувалися Лащ, Конецпольский та багато інших вояків. Проте головної мети козаки досягли – поляки зазнали скажених втрат. Про подальшу війну вже не йшлося й близько.

      Це розумів і Трясило. Облишивши зруйнований польський табір він усі сили кинув проти підкріплень які от-от мали підійти до Конецпольского. Наступного дня козаки атакували табір поляків біля Києва і винищили роту Ліщинського що складалася з самих шляхтичів. Ще за день козаки увірвалися до Києва і попалили усі човни та байдаки, відрізавши Конецпольського від правого берегу Дніпра. Численні сутички з розрізненими польськими загонами точилися по всій окрузі. Це був розгром. 

       Але козаки раптом на цьому все й спинили. Тарас Федорович був усунутий з отаманів і покинув військо. Козаки вислали депутацію до поляків і пристали на умови дещо кращі ніж були до повстання, але дещо гірші ніж декларували протягом повстання. Куруківська угода лишилася в дії, а «виписчики» знову «мусили повернутися» до панів. Проте реєстр було збільшено до 8 000 козаків і сформовано наново, тепер вже з героїв повстання. До речі намірів щодо «виписчиків» поляки не могли здійснити – вони не мали війська і були щойно розбиті запорожцями. А невдовзі ляхи й самі покликали «виписчиків» на війну – проти Московщини. 

      Стосовно Трясила – козаки відмовилися видавати його полякам. Про місце знаходження свого отамана вони лише розводили руками: «Поїхав десь, а де – того ми не відаймо». Але знову таки не хвилюйтеся – вже під час Смоленської війни Трясило очолював один з козацьких загонів і вдало воював проти москалів.

      Повстання змусило поляків прийняти заходи по «православному питанню». Замість ігумена Копинського, який відверто закликав козаків до об’єднання з Москвою (що давало підстави звинуватити православних у державній зраді), новим митрополитом Київським й Галицьким було висвячено Петра Могилу – особу яка нечувано зміцнила українське Православ’я.

      Очевидно, припиненням війни і угодою з поляками козаки давали польській владі зрозуміти що вони готові до компромісу. Вони могли відстояти свої права зі зброєю у руках, але прагнули мирного життя у складі єдиної держави разом з поляками та білорусами. Для цього треба було небагато – дотримуватися з обох боків певних угод і припинити утиски православних. Та шляхетський гонор не міг погодитися на дотримання угод з якимись там козаками.

      Ворожнеча відновилася. Вона закінчилася руйнацією Річі Посполитою шляхом Хмельниччини.

     …а уміли колись українці виборювати свої права. Ой уміли! Здавалося 350 річна русифікація, репресії, голодомори, війни та розчарування від помаранчевої влади вже й понищили козацький дух у людях що іменують себе українцями.
     А козацький дух – це здатність самому опікуватися своїм життям та своїм добробутом, самому бути собі господарем і не чекати милостей від держави, й нарешті – самому вийти боротися за своє право коли його утискають нахабні панки. Останні події свідчать – козацький дух у людях ще живий. На жаль – не так багато як хотілося б. На щастя – не так мало як здавалося.

* - всі підзаголовки взяті з поеми Тараса Шевченка «Тарасова ніч»

Дмитро Калинчук