пʼятниця, 13 серпня 2010 р.

Сходарі, або Зіркогляди

      Львівська оповідка, навіяна  нічним зорепадом

Коли львівські брами сповиває нічна мряка, коли місто  стелиться спати, з-під старих дерев’яних сходів вибираються Сходарі. Або ще  їх називають Зіркоглядами. Потягуючись, широко відкриваючи рожеві ротики, вони прямують на найвищий поверх, а деякі навіть на горище, щоб спостерігати зірки.
Уже ніхто не пам’ятає, чому ці волохаті, неохайні істоти з довжелезними бородами оселились у львівських брамах, ховаючись під рипучими дерев’яними сходами, але
їх не раз зустрічали припізнілі львів’яни.

Сходарі – плем’я доволі чисельне. Майже під кожною дерев’яною сходинкою є кубельце заспаного чоловічка. Але найбільше їх в будинках, де є «ліхтар» (засклений дах у брамі), крізь який уночі вони спостерігають за зірками.

Передчуваючи безхмарну ніч, волохаті малолюдки хвилюються і не сплять. Тоді сходини під ногами у мешканців скриплять особливо мелодійно і голосно. Дочекавшись сходу на овиді першої зірки, Сходарі прислуховуються до курантів на Ратушних дзиґарях. З дванадцятим ударом вони стрімголов летять нагору, щоб зайняти найкраще місце під «ліхтарем». Упродовж години вони перелічують зірки, а коли дзиґарі сонно відіб’ють першу годину ночі – купно збираються на сходових клітках і обмінюються підрахованим. Найбільш вправні Зіркогляди проголошуються Високими Зірчастими Величностями і мають право поселитись у кубельці під найвищою сходиною у брамі, ближче до неба.

Ще одна улюблена забава молодих Сходарів – музичний переспів дерев’яних сходин під ногами мешканців будинку. Найбільш спритні досягають дивовижної вправности: одна пані розповідала, що простуючи додому на четвертий поверх, сходи під нею виспівали мелодію популярного довоєнного шлягера «За трамваєм трамвай»...

Сходарі бувають й недоброзичливими до мешканців, якщо ті, ідучи, сильно гупають, або мають псів, що цюняють у брамі. Тоді вони вправно ставлять підніжки і чоловік, перечепившись, у кращому випадку відірве підошву в мештах, а у гіршому – розіб’є носа об сходи.

Історія Сходарів знає й трагічні моменти. Колись давно, у кам’яниці за номером 20 на Ринку мешкав у затишному кубельці Зіркогляд Лодзік Свищ. Навдивовижу жвавим і справним він був Сходарем: умів будь-яку мельодію висвистіти (звідкіля й прізвисько мав), і рипуном на сходах був неперевершеним – так гарно рипів сходиною, що мешканці по кілька разів піднімались і опускались сходами, щоб ще раз почути, як він вирипує.

Якось під час чергового зіркоглядіння через помутніле від часу скло «ліхтаря», прийшов до висновку, що небо є несправжнім, штучним. А раз так, то він, Лодзік Свищ, може його зробити власноруч. Решта Сходарів лише посміялись над зарозумілим молодиком. А той затявся, поцупив у крамниці фарби і взявся щоночі розмальовувати стелю на одному з поверхів будинку. Лодзік малював золоті зорі на темно-синьому тлі неба, срібний місяць, прозорі серпанкові хмаринки і так захопився тією справою, що зовсім перестав відвідувати сходові зібрання, не брав участи у сходовому музикуванні і, навіть, пропускав лічбу зір у нічному львівському небі. Це дуже не сподобалось громаді Сходарів. Якось уночі Зіркогляди зібрались на Велику Раду Брами саме під тією стелею, що розмалював Свищ.
– Злазь, маляре! – хрипко гукнув голова Брами Іздрик Хрип. – Досить ганьбити наш рід під стелею Брами.

– Зачекайте, шановна громадо! – озвався Лодзік, – ще одна зіронька – і моє небо буде закінчене! Ще одна хвилька!

Сходарі схвильовано заґелготіли, наче римські гуси під час нападу варварів:

– Він знущається з нас! Ганьбить славний рід Зіркоглядів! Та з нас навіть Коминярі сміються! Геть його з нашої Брами! На вулицю зухвальця...

Поки вона кричали, Свищ закінчив домальовувати останню зірку і поручнями з’їхав на підлогу.

– От і все... Я зробив це. Ви лиш подивіться – моє небо краще, ніж над ліхтарем!

Принишклі Сходарі зирнули на стелю і у примарному світлі повного місяця побачили іскристе, всіяне яскравими золотими зірками небо, яке справді вабило очі і було непорівняно красивішим, ніж справжнє.

– Так не може бути, – твердо мовив голова Брами. – Справжнє небо краще!

– Але ж ви бачите його – тьмяне, замацькане, сіре. А моє чисте і високе!

Слова Лодзіка заглушив схвальний шепіт Сходарів. Тоді Іздрик Хрип прийняв рішення подивитись на небо не крізь «ліхтар», а з внутрішнього балкону, на який ще жодного разу не ступала нога Сходаря. Зіркогляди подерлись сходами вгору і, чим ближче вони діставались горішнього поверху, тим непевнішими ставали їх кроки. Уже цілком переляканими вони вперше у житті виповзли на балкон і застигли в захваті: у темному вікні дворового колодязя діамантовим розсипом зірок світилось високе небо, а над чорними димарями висіла срібна тареля місяця.

Вражені Сходарі дивились на зорі і за звичкою німо їх перелічували. І лиш Лодзік Свищ прошепотів:

– Так от яке ти, справжнє небо... А я й не знав.

І з розпачу кинувся у провалля двору. Після цього Сходарі на Ринку перестали лічити зорі місячними ночами – побачивши справжнє небо не через «ліхтар», вони зрозуміли його всеосяжність і назавжди повернулись під сходи.

Лиш розмальована Лодзіком уже вицвіла стеля досі нагадує їм про мрію необачного Зіркогляда створити своє небо.

Немає коментарів:

Дописати коментар